Ольга з чоловіком і чотирма дітьми жили на півдні й сповідували християнство. З початком окупації їхня релігійна громада опинилась під тиском: зібрання доводилось проводити лише тоді, коли в селі не стояли війська. Якщо на вулиці були БТРи — усі тихо сиділи по домівках. Паралельно російська влада вимагала, щоб всі церкви перереєстрували свої громади за російським законодавством, інакше грозили конфіскувати приміщення. 

Особливо болісною втратою для Ольги стало вбивство місцевих священнослужителів. Їх знайшли з руками, зв’язаними за спиною, застреленими в потилицю. Ольга переконана, що причиною стала саме проповідь: священник був справжнім християнином і при кожній нагоді говорив про справедливість і про Ісуса Христа. Серед тих, хто тоді перебував у селі, були кадирівці — імовірно, мусульмани.  

«Він при будь-якому приводі говорив про Ісуса, а вони могли бути іншої віри, і це їм не сподобалось», — вважає Ольга. 

Тиск не оминув і сина Ольги, Івана, у школі. Їх зобов’язали брати участь у військово-патріотичній грі «Зарніца», Ольга відмовила — це суперечило їхнім релігійним переконанням. Наступного ж дня класний керівник зібрав батьківські збори і публічно звинуватив Ольгу перед усіма батьками в тому, що через неї команда Івана програла. 

Одного разу Ольгу викликали на допит. Слідчий одразу перейшов до звинувачень: нібито вона публічно висловлювала невдоволення окупаційною владою і чекала приходу ЗСУ. Ольга сказала лише, що є глибоко віруючою людиною, а в Біблії написано: царя треба поважати. Слідчий не уточнив, якого саме «царя» вона має на увазі — і прийняв це за лояльність до путіна. Ольга навмисно не уточнювала.  

Останньою краплею стало те, що син Іван приніс додому військовий квиток і повідомив, що його поставили на облік — попри задокументовані проблеми з серцем. Ольга зрозуміла: зволікати більше не можна. Вона звернулась по допомогу до Save Ukraine — і родина виїхала в Україну.