Пані Анастасія пережила окупацію, викрадення зятя і два роки спостерігала, як її онук Роман повільно згасає, замкнений в чотирьох стінах. 

Незадовго після початку повномасштабного вторгнення до їхнього будинку вдерлися росіяни — в масках, з автоматами. Батька Романа вивели в наручниках, з мішком на голові, і вивезли без жодних пояснень. Понад місяць родина не знала, чи він живий. Потім з’ясувалося: чоловіка тримали в підвалі поліцейського відділку, де його били електричним струмом і допитували. Коли нарешті відпустили — додому повернулася інша людина з геть зіпсованими нервами. Роман все це бачив. І остаточно замкнувся. 

«Дитину ми після того взагалі нікуди не відпускали — він вже і не хотів.  Безвилазно, більше ніж два з половиною роки, просидів один вдома. Лише цього року, росіян стало менше на вулицях, то він на майданчик ходить, на турніки» , — розповідає Анастасія. 

Хлопець тримав все у собі, бо довіряти в окупації друзям було небезпечно. Та і друзі Романа один за одним виїхали, останній однокласник поїхав ще минулого року. Роман навчався онлайн в українській школі, щільно закриваючи вікна і вимикаючи світло, щоб не привернути увагу. Він розумів: через будь-яку дрібницю його або батьків знову можуть забрати на підвал. Останнім часом хлопець майже перестав їсти. Рішення виїхати пані Анастасія прийняла, коли зрозуміла, що далі так не можна. 

«Ромі вже 16. Потім буде 18. І що далі – лишитись тут, щоб він пішов як гарматне м’ясо?» – ділиться жінка. 

Виїхати сім’ї Романа допомогли в Save Ukraine. На вокзалі, вже на підконтрольній території України, Анастасія почула пісню — «Як тебе не любити, Києве мій» — і вперше за три роки розплакалась.