Марина прокидалася від плачу малого Сергійка. Він боявся темряви. Боявся, що мама знову зникне. Він вже не раз бачив, як її забирали чужі чоловіки у військовій формі. Кожного разу вона поверталася пізно вночі — виснажена, побита, з опіками на тілі. Він чув уривки розповіді мами про те, що її били струмом, що вона кричала від болю, що її змушували зізнатися в тому, чого вона не робила. 

Сергій народився незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Війна прийшла в їхній дім разом із людьми, які знищили всі його документи й наказали батькам зробити російське свідоцтво про народження. Інакше дитину заберуть. 

Щоночі, коли Сергій засинав, Марина думала: а якщо наступного разу вона не повернеться? Якщо ці люди одного дня все-таки заберуть її хлопчика? Після чергового допиту окупанти винесли жінці вирок: більше 20 років за «державну зраду» та вилучення дитини. На ранок Марина більше не чекала. Вона схопила сина,  найнеобхідніші речі і втекла. 

Її шлях до свободи був довгим. Вона переховувалася, шукала будь-яку можливість втекти на підконтрольну територію України. Save Ukraine допомогли їй виїхати. Але її чоловік залишився там. Окупанти вивезли його на кладовище для чергового «допиту». Його голос тремтів, коли він подзвонив: «Мені не можна нічого казати». 

Зараз Марина в безпеці. Сергійко поруч. Але він все ще боїться відпускати маму навіть на крок. Все ще прокидається вночі з одним і тим самим запитанням: 

— Мамо, вони більше не прийдуть?