17-річний Микита щодня молився — вранці й увечері. Його сім’я була багатодітна, всі вони часто збиралася разом, щоб співати псалми і прославляти Бога. Так вони жили, поки не прийшли росіяни. 

Через рік окупації на родину Микити почався тиск: батькам стали телефонувати і погрожувати, що заберуть усіх дітей до дитячого будинку, якщо ті не підуть вчитися в російську школу. Казали, що приїдуть із солдатами і автоматами. Врешті деякі з дітей таки пішли до окупаційної школи. Але при цьому сім’я Микити не залишила своєї віри. 

«У нас в селі мало християн, то ми вдома збиралися, потайки», — розповідав Микита. 

Віруючі збиралися групами по п’ять чоловік у приватних будинках — і молилися за мир. Але навіть такі зібрання були небезпечні. До пастора церкви, яку відвідувала сім’я, приїхали солдати й запитали: «Що це за секта?» — «Це не секта, це церква». — «Тоді повісьте хрест!». Пастора викликали в кабінет на розмову. Іншу церкву — і зовсім розігнали, забороняли збиратися, казали: «Ходіть у нормальний храм», вважаючи “ненормальною” будь-яку конфесію християнства, окрім православ’я.  

Сестра Микити, Марія також жила в окупації й теж зіткнулася з релігійними переслідуваннями. Там її церковний храм росіяни відібрали  у віруючих для потреб окупаційної адміністрації та спецслужб. Пасторів викликали на допити, членів громади розганяли. Марія три роки не бачила брата — відтоді, як сама дивом вирвалася з окупації. Весь цей час вона молилася за Микиту й дуже хвилювалася, чи пропустять його на кордоні. 

Зрештою Микита вирішив виїхати — і звернувся по допомогу до Save Ukraine. Марія встановила над братом опіку і забрала його жити до себе.