Оленці — 9. Третину свого життя вона провела в окупації. Коли дівчинка вперше прийшла до нашого центру «Надії та відновлення», була дуже сумна й налякана. Щоразу, почувши гучний звук, інстинктивно прикривала голову руками.
У новому Центрі працюють фахівці — психологи, логопеди, фізичні терапевти, спеціалісти з раннього розвитку.
Ми підписали Меморандум про співпрацю з Міністерством юстиції України. Це важливий крок, який посилить спільну роботу держави й громадського сектору у пошуку, захисті прав та поверненні дітей, викрадених Росією.
Ярині — 16. Вона мала б зараз планувати свій шкільний випускний, готуватися до вступу в університет і мріяти про своє щасливе майбутнє в Україні. Натомість останні шкільні роки дівчини пройшли в окупації, в її рідному, напівзруйнованому Маріуполі, де майже 4 останні роки кожен день перетворюється на боротьбу за виживання.
Чи буде проїзною дорога? Чи вдасться «проскочити» між обстрілами, коли «прилітає» щодня? Порятунок людей, які проживають поблизу фронту, — це величезний ризик для всіх, хто бере участь у цій справі. Проте наша команда працює часто від ранку до пізнього вечора, щоб вивезти з небезпечної зони якнайбільше людей.
17 українських дітей та підлітків команді Save Ukraine вдалося врятувати з тимчасово окупованої території. Ми вдячні Володимиру Кличку, Тетяні Кіль з We Are All Ukrainians, БФ «Хуманіті», Helping to Leave та Об’єднаному центру з координації пошуку і звільнення за те, що зробили цю місію можливою. Ці діти пройшли через страх, тиск, приниження — і сьогодні нарешті в безпеці.
Дмитро жив у селі за кілька кілометрів від лінії фронту. Щодня чув вибухи, бачив руйнування, але найбільше боявся не цього, а приходу окупантів. Він доглядав за батьком, який тяжко хворів, і саме цим пояснював, чому не може навчатися у російській школі чи долучатися до «співпраці». Та з кожним місяцем тиск зростав і відмовлятися ставало дедалі небезпечніше.
Коли ми познайомилися зі Златою, їй було трохи більше року. Вона не озивалася, коли її кликали, не реагувала на голоси, не тягнула ручки до дітей поруч. Батьки хвилювалися, а раптом це ті самі «червоні прапорці» аутизму? Та фахівчиня Христина з нашої програми раннього втручання підтримала родину й порадила пройти медичне обстеження.
«Розбомбили будинок… Дах злетів… Три доби сиділа вдома, в одному кутку. Води трохи було, а їжі — ні», — тихо каже пані Валентина. Їй 74. Жінка жила у маленькому селі Запорізької області. Та війна змусила залишити дім: село опинилося під постійними обстрілами.
Отримуйте нашу щотижневу розсилку
Підписатися